«ЛІТЕРАТУРНИХ ПРОВІНЦІЙ НЕ БУВАЄ»,

— тема спільного засідання, присвяченого 85-й річниці з дня заснування Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України.

У засіданні взяли участь члени НСПУ, поети і письменники В. Луценко (голова), Є. Заржицька, С. Заславський, В. Кільченський, О. Рєпіна, А. Твердохліб, А. Шкляр. А також наші постійні члени клубу члени НСЖУ  Н. Гармаш, В. Іншаков, В. Климентьєв, Т. Котишева, С. Повод, Д. Снітко, С. Шведун.

Доповідач — голова Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України Володимир ЛУЦЕНКО.

Тези доповіді, думки учасників дискусії, як зазвичай, подаються в конспектному викладі. Остаточні висновки, як завжди, за читачами.

З ГОРДІСТЮ ЗА СЛАВНЕ МИНУЛЕ, З СУМОМ ЗА ВБИВЧЕ СЬОГОДЕННЯ І ЗІ СПОКОНВІЧНОЮ НАДІЄЮ НА СВІТЛЕ МАЙБУТНЕ

Спочатку дещо з історії. Дніпропетровщина готується відзначили 85 років від дня створення Дніпропетровської обласної організації Національного союзу письменників України. Її дата народження  26 листопада 1934 року.

В своїй нинішній доповіді голова ДОО НСПУ, письменник, поет, публіцист Володимир Луценко у декількох штрихах змалював історію Дніпропетровської письменницької організації.

Він наголосив: «Від часу створення доля письменницької організації Дніпропетровщини тісно переплітається з долею українського народу. Зазнала вона й злетів і падінь, на собі відчула кошмари «розстріляного відродження». У 1937 році над Спілкою був учинений буквальний погром. Одних письменників розстріляли, інших загнали в сибірські табори. Але ніякі переслідування не змогли приглушити національну свідомість і волелюбний дух письменників-патріотів. Дніпропетровська організація була тим духовним осередком, у лоні якого закладався народний рух України, товариство «Просвіта»…»

Дійсно, Дніпропетровщина ніколи не була літературною провінцією. Саме в нашому ріднокраї визрівали таланти світового масштабу. Принаймні, згадаємо Валер’яна Підмогильного, Олеся Гончара, Павла Загребельного та багатьох інших.

А між тим, деякі новітні критики і аматори пера пропонують вести відлік української літератури з часів отримання Україною незалежності. Водночас, звинувачуючи ціле покоління літераторів у конформізмі, заангажованості, потуранні тодішньому режимові. Особливо на місцях цим відзначаются ті, хто нині зализує до непрохідності місцеву владу в розрахунку на зворотні подачки та преференції.

У своєму виступі В. Луценко згадав слова французького письменника і філософа, лауреата Нобелівської премії Альбера Камю: «Кожен художник прикутий до галери свого часу. Він має змиритися з цим, навіть якщо йому не подобається, що там тхне оселедцем, дуже багато наглядачів і до того ж курс взятий невірно. Ми у відкритому морі. Художник, як і всі, мусить веслувати. Тобто продовжувати жити і творити».

Наш ювілей, продовжив голова обласної організації НСПУ, проходить з сумом: спілку в Дніпрі позбавляють приміщення, не фінансується видання книг членів організації, хоча наш край дав Україні таланти світового масштабу. Ще раз нагадаю славні імена наших земляків Івана Манжури, Бориса Вінниченко, Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Павла Загребельного, Олеся Гончара, які формували найкращі традиції українского письменництва.

Так вже склалося, що історія нашої літератури має два періоди — радянський і сучасний незалежний. Скільки вже скороспілими аматорами вилито бруду на попередніх класиків. У нинішній період з’явилося безліч критиків минулого. Багато гарячих голів цілі покоління звинувачували в прислужництві радянській владі, інших гріхах. Але ними самими кращого нічого не створено.

Деякі сучасні гарячі голови бажають влаштувати своєрідну люстрацію своїм попередникам, забуваючи, що комуністами були не тільки Федір Залата, Олександр Билінов, Михайло Нечай, Павло Мовчан, Павло Загребельний, Олесь Гончар та багато інших, які створили прекрасні твори, якими пишається не тільки Дніпропетровщина, але і Україна в цілому. Комуністами також були класики світової літератури Альбер Камю Жан-Поль Сартр, Анри Барбюс, імена яких навічно вписані в історію світової літератури.

Як відомо, міфотворення, патріотизм, героїзм, моральні підвалини  завжді вважалися одними з головних як об’єктів так і інструментів літератури і взагалі культури. Сьогодні ж вони все меньше затребувані у творчості. Їм  на зміну все частіше приходять секс, аморальщина, різні збочення, перенасиченість творчості матюками та іншим непотребом. Дехто називає це постмодернізмом та екзистенціалізмом, ігноруючи саму суть цих літературних напрямків.

Більше того, сьогодні, в період смути, коли відбуваются далеко не всіма осмислені і благотворні перетворення, оспівувачі цього «модерну» можуть навіть за антидержавні твори отримувати  державні нагороди і фінансування своїх дописів.

Таким «постмодерністам» — критикам минулої класики хочется побажати спочатку хоча б наблизитися, я вже не кажу самим стати гончарами, тичинами, камю чи сартрами, а уж потім критикуйте шановних класиків. На щастя, їх таки меньшість.

Ось, напроти мене, наголосив Луценко, сидить Семен Заславський, чудовий и оригінальний поет. Його перекладами, наприклад, сонетів Шекспіра, зачитуються знавці поєзії і литератури.

Не менш відомий один із провідних поетів України, до того ж, російськомовний, Олександр Твердохліб. Чи можна назвати його вірші провінційними?! Це поезия високого гатунку. Постійний автор журналу «Радуга».

Єлина Заржицька — чудова жинка.Опікується дітьми. У неї настільки цікаві казки. Чудова проза, яку краще назвати поезією.

А ще вона з нашою любимою Ольгой Репіной, психологом та професійним критиком, в співавторстві  написали чудову книжку. Хтось вважає, що про Януковича.

Та роман Еліни Заржицької та Олени Рєпіної «Убити Антиципатора» – це по суті викладка житейських, начутих зраненим серцем (а не начитаних з халтурних довідників та «глянців») філософем, що не тяжіють до пояснення хоча б чогось, але при тому заряджають енергією до активного чекання «завтра». Такого, в якому хліб – в поті чола, діти – в муках, але Бог – любов.

Антиципатор – то одвічне Зло, яке намагається пролізти в душу до кожного з нас, захопити її, стати власне нами. Наші «скелети у шафі» – це вчорашні ми.

А що можна сказати про Анатолія Шкляра? Це загальнопризнаний класик, шанований усіма письменник, метр і просто хороша людина.

Поряд сидить добре відомий завсідник дискусійного клубу, чудовий журналіст  і не менш талановитий поет Слава Шведун — український Омар Хайям, майстр поетичної мініатюри.

І нарешті Володимир Кільченський, колишній авіатор – автор трех историчних романів. Я довго вмовляв його, наголосив Володимир Луценко, напиши про своїх  колег – пілотів, про стан в авіагалузі. Нарешті він видав книжку «За київським часом» про жахливий стан авіації в Україні і про її тяжке відродження. Книгу мудру, професійну і дуже потрібну в наш час.

Далі розмову продовжили інші учасники засідання.

(Закінчення наступне).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *