ТРОЯНСКИЙ КОНЬ УКРАИНСКОЙ ВЛАСТИ,

или Витольд Фокин, как сказочный Колобок в зеркале украинской революции. Был властью съеден, но поперёк горла застрял!..

Вадим КЛИМЕНТЬЕВ

ВОТ ТУТ ОППОЗИЦИЯ НА ФОКИНА ОПОЛЧИЛИСЬ: МОЛ, ТАКОЙ-СЯКОЙ-ПЕРЕЭТАКИЙ, НА СКАМЬЮ ПОДСУДИМЫХ ЕГО!

…Глупые потому што! Не понимают, какую наиважнейшую функцию для них выполнил престарелый Штирлиц. Как сказочный Колобок, всех перехитрил, а власть таки дискредитировал. И неча на деменцию кивать, будто он это самое несознательно!

Ещё тупее правящая клика оказалась. Попервах от счастья в портки напудила, а уж потом за довбешку схватилась. Надо же, такой облом.

Следует сказать, что первым престарелого перевёртыша группенфюрер СН («Слуг Народа») Мюллер, то бишь, рекомендовавший его Ермак, хоть и с опозданием, но таки раскусил и схарчил, чтоб другим неповадно было!

Обидно только, что не каждый, прежде всего, в оппозиции понимает выдающуюся роль в будущей украинской революции ушедшего на старости лет по примеру своего великого предшественника в народ Витольда Фокина. А ведь если присмотреться, то увидите, что он вылитый Лев Толстой (без бороды только!), которого Ленин назвал «зеркалом русской революции». В нашем же случае — украинской. Где на двух украинцев — три не умеющих договариваться гетмана.

Чушь, скажете, собачья?! Вот и я так думал, пока не прочитал мудрую статью Бориса Бахтеева «Фокін мій — ворог мій», в коей автор, возможно, и сам того не ведая, подтвердил вышеизложенные тезисы. Воспользуюсь изложенными в ней аргументами.

Начну с адептов «русского мира» в Украине…

ЧЕМ ЖЕ ВОСХИТИЛ НАШ ТРОЯНСКИЙ КОНЬ ПУТИНСКИХ ВОЗДЫХАТЕЛЕЙ

Тут всё до умиления просто (цитируется на языке оригинала):

«Він заявив, що на Донбасі проти України не воює Росія, бо «ніякого підтвердження того, що там війна між Україною і Росією, поки не бачив». «Ихтамнет», коротше кажучи. А хто ж є? За словами Фокіна, «тільки проросійські найманці з 30 країн світу». Росія й тут ані до чого: цілих 30 країн, увесь світ воює проти нас…

Пан Фокін ошелешив: вимоги Росії треба виконувати, бо буцімто «Росія вимагає те, що саме записано в Мінських домовленостях — провести вибори, і тут, вибачте, проти лому — нема прийому». Отже, вимоги Росії — буцімто справедливі, Росія — то світла сторона Мінського процесу, а Україна — темна.

Невідомо навіщо він став цитувати книгу колишнього глави уряду Росії Єгора Гайдара: «Всі колишні республіки СРСР намагалися поставити підніжку Росії» — чи не в тому сенсі, що й війна на Донбасі — це підніжка Росії від капосної України? При цьому чи то обмовившись, чи то свідомо заявив: «Але всі ці потуги не варті одного Фокіна, тому що Фокін — це перший ворог України».

Дещо раніше Фокін назвав бойовиків повстанцями. І це не було випадковістю — таку випадковість важко уявити. Радше за все, це засвідчило, що подумки Фокін уживає саме це слово, що сам для себе він вважає бойовиків не бойовиками, а повстанцями. Які, щоправда, за шість із половиною років так і не сформулювали, проти чого вони повстали й чого домагаються — якщо не російської окупації».  

До того ж, «…ситуацію з Фокіним та його звільненням російська пропаганда обіграє на всі сто відсотків. Виставивши Україну як країну, де мало не переслідують за наявність власної позиції».

Восхищение от этих откровений Фокина у путинофилов можно было бы сравнить со слюноотделением сладкоежек при виде приготовленного для них торта. Мешала лишь бросающаяся в глаза при ближайшем рассмотрении вместо традиционной вишенки украшавшая его куча зловонного дерьма. Для орудующей в Украине и ищущей в глазах Путина мира власти, она символизировала тот позорный факт, что…

ВЛАСТЬ, КАК УНТЕР-ОФИЦЕРСКАЯ ВДОВА, САМА СЕБЯ ВЫСЕКЛА

Вот теперь самое время обратиться к тому, что кроме угрозы потери суверенитета и головной боли получила патриотическая оппозиция от всё тех же откровений Фокина.

Прежде, чем обратиться к аргументам Бахтеева, позволю себе личное отступление. На мой взгляд, занятая Фокиным позиция порвала все ранее существовавшие в обществе красные линии в идеологическом противостоянии агрессору. Что позволяет оппозиции, говоря языком профессиональных шахматистов, прихватить (развенчать) в дебюте власть с помощью фокинских заявлений, получив в контригре колоссальное стратегическое преимущество. Тем самым привести оппонента к цугцвангу, чтобы уконтрапупить (разгромить) его в эндшпиле.

Проще говоря, заявления выдвиженца власти Витольда Фокина из-за своей маразматичности, убойности и неприятия людьми, оказались для погрязшего в противоречиях общества сродни «открытию» мальчика в сказке о новом платье короля, что самодержец голый. Того, что видели все, но не решались по ряду причин признать.

Это серьёзно стимулировало процесс объединения людей в понимании происходящих в стране процессов и в оценке действий монобольшинства во главе с президентом, за которых ещё вчера голосовали. Чего, кстати, как ни тужилась, не могла добиться оппозиция, сама разъединенная противоречиями и бесконечными склоками.

А теперь пройдёмся по тем аргументам, которые из осознания сложившейся во власти ситуации быстро актуализируются…

ЛОХМОТЬЯ ПОПУЛИЗМА ОСЫПАЮТСЯ С ГОЛОГО КОРОЛЯ

«Ці одкровення, на додаток до нещодавніх, поставили руба питання: як людина (Вітольд Фокін,-Авт.) з такими поглядами взагалі могла опинитися на посаді, від якої залежить саме збереження незалежності України? Як ця людина могла протидіяти агресорові, якщо навіть агресором Росію не вважає? Хто, за якою процедурою відібрав її й саме її, хто дав добро на призначення? Різні президенти залишили по собі різну пам’ять, але такого призначення на посаду не було, здається, при жодному іншому.

Історія з Фокіним зробила безсумнівними кілька речей.

Володимир Зеленський ішов на президентські вибори, обіцяючи покінчити з підкилимною та залаштунковою політикою, зробити ухвалення рішень та кадрові призначення відкритими, чесними і прозорими. Насправді українська політика все більше занурюється у візантійщину, все більше стає політикою придворного типу. Непрозорість, непублічність, незрозумілість і нелогічність рішень та кадрових призначень істотно зростають. Візантійщині не лише не покладено край — вона розквітає.

Ідучи на президентські вибори, Зеленський погоджувався: він — дилетант, але фаховий управлінець і призначатиме на посади компетентних фахівців. Насправді ми маємо генератор випадкових призначень — випадкових людей на випадкові посади. Самі критерії призначень невідомі, незрозумілі, а подеколи здається, що їх і не існує взагалі.

ТЕЛЕКАРТИНКА ДЛЯ ЗЕЛЕНСЬКОГО ПОНАД УСЕ!

…Оборона, національна безпека та міжнародні відносини — це сфери відповідальності саме президента. Членів, а тим паче заступників голів, української делегації призначає особисто він. А Фокін ошелешив зізнанням: він ніколи не зустрічався з Володимиром Зеленським. Це важко уявити: заступник глави місії, від якої залежить саме існування України — й президент, призначаючи його, навіть не розмовляв із ним, не поцікавився, кого саме він призначає.

Зеленський полюбляє публічно демонструвати, що під його особистим контролем — геть усе: будівництво шляхів, благоустрій міст, розслідування кримінальних справ, навіть робота парламенту. За багатьма свідченнями, він замикає на собі всі управлінські процеси — зокрема й ті, які не входять до його повноважень, наслідуючи путінську або лукашенківську модель керування. Й от виявляється, що те, що він мав би контролювати особливо ретельно, важливіше з найважливішого, він віддав до чужих рук. Де в цьому логіка? Її можна знайти, лише визнавши:  Зеленський особисто втручається не в те, у що мусить за своїми повноваженнями, а в те, з чого можна зробити виграшну телевізійну картинку.

Прийшовши на посаду, Володимир Зеленський пообіцяв, що зробить Офіс президента тим, чим той і має бути — канцелярією, апаратом. Анонсував переїзди, скорочення. Минув понад рік. А ця обіцянка залишається однією з найбільш кричущих суперечностей української політики.

Де-юре Офіс (Адміністрація, Секретаріат) президента є суто технічним органом, де-факто — чи не наймогутнішим центром влади. При тому цей могутній центр влади ніхто не обирає, й призначення до нього ніхто не контролює. Ми маємо орган найвищої влади, нікому не підзвітний і ніким не контрольований. Може, це — одна з причин того, що українські реалії все ще так схожі на типово пострадянські?»

И в заключение, о главном. Управленческая модель, которая нынче формируется Зеленским, заведомо провальная и она его очень скоро политически похоронит. Для лучшего понимания складывающейся ситуации приведу мнение российского оппозиционера Гарри КАСПАРОВА, анализирующего эту проблему у себя на родине:

«Рано чи пізно диктатури обвалюються. Що довше диктатор при владі – то жорсткіший обвал. Сьогодні в Росії немає жодного зв’язку між народом і владою. Маємо наочний приклад одноосібної диктатури. Це найнебезпечніша і найбільш нестійка форма правління. У СРСР було політбюро – бодай якась система стримувань і противаг. Могли усунути Хрущова й поставити Брежнєва. Тобто система всередині могла реагувати. У Китаї також є політбюро. Коли прийняття рішення розпорошується на певну кількість людей, система стає стійкішою. Якщо ж влада зосереджується в руках однієї людини, то все впирається в її харизму. Лідер має постійно підтримувати образ фюрера, вождя. Тому й політика з роками – як зовнішня, так і внутрішня – стає дедалі агресивнішою. А відкат – завжди моторошний. Будь-які територіальні здобутки при диктатурі закінчуються територіальними втратами, коли система обвалюється».

И это в имперской России. Что уж говорить об Украине с её свободолюбивым менталитетом. Здесь этот процесс може оказаться ещё более быстрым и разрушительным.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *